Ці слова — подарунок і подяка школі від випускників. Перше кольорове вітражне скельце у величезному якравому калейдоскопі спогадів і вражень, якими “АІСТ” так щедро ділиться з усіма, кому пощастило доторкнутися до його життєдайних крил.
Це стихійні спогади, адже саме вони максимально правдиві і красномовні! Ми не проводили системних опитувань, не намагалися прикрасити чи відфільтрувати інформацію, просто декілька щиро закоханих в “АІСТ” людей написали до ювілею школи свої враження, дуже коротко, а їхні друзі, прочитавши, приєдналися і підтримали ініціативу (ту саму, що концентрується в літері “І” у назві школи)!
Сподіваємося, що читати ці спогади буде цікаво не тільки їх авторам, і наші слова стануть приємним сюрпризом для всієї АІСТиної родини.
Нам, першим АІСТятам, що вже виросли і привели до” АІСТа” своїх діточок, дуже важливо, щоб наші сьогоднішні маленькі АІСТята зберегли і пронесли разом з нами через роки нашу безмежну вдячність тим відважним і мудрим людям, які створили школу, і, як ми звикли співати в одній з найулюбленіших АІСТиних пісень: “по гілочці у дзьобиках носили, щоб звити затишне гніздо”. Саме ці гілочки: традиціі, методики, свята, походи, спектаклі і зараз гріють маленьких АІСТят, захищають їхнє ще неоперене “Я” від хижого світу, аж доки вони не повірять у себе настільки, щоб впевнено вилетіти у доросле життя з розумінням своєї мети, мрії і місії.
Спогади перших АІСТят
Калмикова Наталія
Моя школа
Для мене, маленької дівчинки після 6-го класу, покинути свою школу і перейти в АІСТ було чимось неймовірним. Як же я залишу всіх тут? Як кину?
Чи могла я знати тоді, що саме в АІСТі для мене відкриються нескінченні межі життя? Саме в АІСТі я знайду друзів на все життя, саме в АІСТі у мене будуть Учителі, які побачать в мені не дивну неслов’янську дівчинку, а роздивляться особистість. Завдяки АІСТу я дізнаюся, що таке любити, прощати, приймати. Саме тут я навчуся довіряти людям. Саме тут я побачу, що можна і потрібно любити свою роботу.
Я не хочу згадувати ситуації, дробити життя в АІСТі на осколки. Мозаїка з почуттів, знань, спілкування, подорожей, дружби, вистав, ігор, любові, свят, уроків, олімпіад, вчителів, однокласників, друзів з інших шкіл, довіри, сюрпризів, роботи – це те вікно, через яке я досі поглядаю на своє життя.
І коли мені складно, я озираюся назад, дивлюся в це вікно і розумію, що життя – воно чудове. А складності – тільки для того, щоб трохи краще вивчити уроки.
Антоніна Шевченко
Про свою улюблену школу я можу розповідати годинами. До речі, саме завдяки цьому я отримала перший «автомат» в університеті з педагогіки. Викладач необачно дав мені слово спочатку семінару, і тільки дзвінок на перерву зміг зупинити мій потік спогадів про те місце, де зібралися не просто вчителі, а люди, яким цікавий світ дітей, і які роблять все, що вміють і можуть для того, щоб цей дитячий світ став міцною основою для всього подальшого життя їхніх вихованців, міцним фундаментом для майбутніх звершень.
Щоб згадати про нашу школу, є багато приводів. Досить поглянути на календар і можна прямо таки «пірнути» в спогади. Ось перше вересня: ми за довго до нього вже тинялися шкільними коридорами в очікуванні свята, галасливих веселощів у шкільному дворі, пісень під гітару, застілля в нашому затишному класі, закопування пляшки з побажаннями на майбутнє. Кілька тижнів – і вже День вчителя: ми напружено пишемо сценарій, в передчутті того, як всі дружно посміємося, зображуючи учительську колегію в нашій школі, і намагаємося не упустити жодної характерної деталі поведінки наших наставників. Далі свята побіжать швидше: день ліцеїстів, день святого Андрія, потім Миколая, Новий рік, – і ми будемо збиратися вечорами, запрошувати втомлених після роботи батьків-бабусь-дідусів (які в лічені хвилини «відтавали» в АІСТиній атмосфері і веселилися від душі разом з нами), будемо показувати сцени з життя декабристів-друзів Пушкіна, читати вірші як вчила Надія Семенівна, пригощатися стравами наших мам, влаштовувати ворожіння з дівчатами, щоб все-таки дізнатися, хто першою вийде заміж, в той час як наші хлопчаки грають в «доганялки».
Відразу після зимових канікул ми починали готуватися до зустрічі з випускниками, підбирати шматочки вистав для показу, вивішувати стінгазети, вгадувати, хто прийде, а хто пропустить. Навесні нас чекав театральний сезон і, здавалося, вся школа перетворювалася на справжній театр, повний реквізиту, костюмів, текстів, що лежать по всіх кутках і закутках, останніх хвилюючих репетицій.
Кожен з вчителів безумовно вплинув на нас. Цінне їх терпіння і доброзичливе ставлення, готовність допомогти, розібратися в будь-якій ситуації. Вони ніколи не ставили перед собою мету покарати, напевно, тому ми завжди відкрито приходили зі своїми проблемами до них, знаючи, що нас почують.
Особисто для мене, найважливіші уроки були проведені нашим класним керівником Тетяною Павлівною. Я думаю, що ми так довіряли їй, тому що вона проживала разом з нами всі ситуації, що виникали, ділилася своїми роздумами, чогось, напевно, вчилася у нас, та здатність, яку я вважаю однією із рідкісних чеснот «дорослих». Тетяна Павлівна, як одна із засновників школи, і решта викладачів-однодумців подарували нам можливість прожити шкільні роки в просторі любові і розуміння своєї унікальності, в тому рідкісному середовищі, яке може підживлювати потім протягом усього життя. У школі не культивували «зірковість», але давали кожному моменти, щоб відчути себе в чомусь успішним.
Все, що було протягом років проведених в «АІСТі» можна згадувати безкінечно, адже скільки було подій: дні народження, спектаклі (навіть з гастролями!), Міжнародні конференції (де навіть японка танцювала гопак), занурення в різні культури та епохи, професійні дебати, музичні вечори, спортивні змагання, літні «олімпіади», пікніки і багато всього іншого.
До такого насиченого життя швидко звикаєш і сприймаєш його як норму. Коли я вступила до університету, на якийсь проміжок часу, мені здалося, що все навколо померкло. Повернула до дійсності мене мама, висловивши те, що я ще не усвідомлювала: «Ти хочеш, щоб все життя було феєрверком? Одним суцільним святом? Ну, дорога, це тобі не школа «АІСТ». АІСТине життя повне свят, але АІСТині традиції – це не порожні розваги-веселощі, це спілкування, пізнання, самоподолання і самоствердження. Це найгуманніша й органічна освітня методика з усіх, що мені доводилося зустрічати. Як же все-таки здорово, що школа «АІСТ» була і назавжди залишилася в моєму житті.
Катерина Ботвіннік
АІСТині уроки
Урок англійської
Більше половини уроку тривала гра в хованки. Олег Ігорович приходив в наш 1 клас, а ми заздалегідь ховалися у найрізноманітніших місцях, він ходив класом і англійською коментував свої дії: «So, where are these lazy bones, maybe they are under the table? No, nobody is there. Let’s see if they are in the closet … ». А я стояла, затамувавши подих, за фіранкою на підвіконні і з завмиранням серця чекала, коли ж він скаже заповітне «window» або «drapes». Присмачені азартом і приправлені солодким страхом бути знайденими, ці слова врізалися в нашу пам’ять намертво без усякого зубріння! Коли нарешті всі були успішно знайдені, відкривався єдиний на весь клас абсолютно безцінний на ті часи Оксвордський підручник, на який батьки скидалися всім класом. І ми всі влаштовувалися буквально «на вчителя»: на його неосяжних колінах сиділо мінімум четверо АІСТят, на вчительському столі гніздилось ще двоє-троє, решта – обіймали його за руки, чим страшенно заважали щось показувати і гортати сторінки, або стояли, притулившись чи опершись на нього.
Дуже врізався в пам’ять «Телеміст». Ні про який Інтернет, та й взагалі про комп’ютери, ми навіть не чули, але Олег Ігорович влаштовував нам псевдо-сеанси міжнародного спілкування. Він садив двох осіб у засклену шафу і вони вдавали учнів з Англії, Америки, Австралії та інших англомовних країн, які хочуть потоваришувати із АІСТятами. Ми так вживались в ролі, що всіма силами прагнули познайомитися зі своїми ж однокласниками, адже знайомство зі справжніми іноземцями тоді були страшною рідкістю, грати в це було дуже приємно!
Ці дивовижні «незвичні звичаї» були дуже живучі, наприклад, традиція гри в хованки збереглася аж до 8 класу, доки наші 12 осіб класу не розділили на 2 підгрупи з англійської (до нас прийшли нові учні і у нас був надто різний рівень). Ось тоді-то ми і вирішили, що ми вже занадто дорослі для хованок. Тоді Олег Ігорович запропонував нам читати в класі Сомерсета Моема. Текст був складний і я запитала, чому він вибрав саме Моема. А він відповів: «Тому, дитинко, що це короткі оповідання, в яких до самісінького кінця зберігається інтрига, і ви, цікаві АІСТята, просто не зможете їх не дочитати, вам доведеться або перекладати, або вмирати від цікавості».
Уроки милування
Надія Семенівна повела другокласників милуватися квіткою клена. Ми збирали опалі кошлаті квіточки і розчісували їх пальцями, дмухали на них, розповідали, які вони, малювали їх… Досліджували зусібіч! Вона постійно вчила нас радіти. Тому що в кінцевому підсумку найголовніший стан – стан щастя, а воно виникає тільки з почуттям вдячності: долі, Богові, природі, друзям, близьким. Вона навчала нас знаходити приводи для радощів, бути вдячними всьому сущому, вчила зупинитися, поглянути, і помічати, і захопитися, і відчути…
Квітки клена… хто крім дітей звертає на них увагу? А вона запитувала нас «Які вони?». І хтось бачив їх дзвінкими, а хтось таємничими. І кожна відповідь, кожне наше слово Надія Семенівна ловила, і як коштовність несла його, щоб всі почули! І «дзвінкий» вона вимовляла так, щоб ми почули цей «Дзвін-дзвін-дзвін» – як дзвіночки дзвонять бутони на тонких ниточках. А в «Таємничому» такі хороші ці тихі «т» і «ч».
І малювали ми теж по-різному! Хто побачив, як розвіваються за вітром бутони, наче буйна грива – нехай малює яскравою гуашшю на мокрому папері, відчує швидкість і свободу. А хто побачив, як ніжно обіймають бутони гілку, ніби дітки улюблену матусю, – той нехай малює олівчиком або аквареллю.
І ось до вечора кожен із нас створює свій образ, свою концепцію: словами, фарбами, рухами… Відтоді не проходжу байдуже повз квітучий клен.
Але найцінніше в уроках Надії Семенівни було те, що вона була повністю зосереджена на нас, а не на плані уроку. Вона давала нам тему і пильно вдивлялася в нашу реакцію, слухала не формально, а по-справжньому уважно наші відповіді, дивувалася, раділа, засмучувалась, переживала разом з нами. Ми відчували свою значимість, розуміли, що ми – особистості, які займають в цьому світі своє законне місце, люди, думка яких цікава і цінна для дорослої людини, що викликало у нас безмежну повагу.
Вона не боялася ставити нам непрості запитання. Вона не боялася що щось піде «не так», що ми не зможемо відповісти. Прості питання примітивізують дитину, призводять до недооцінювання її можливостей, а Надія Семенівна дбайливо і ретельно намагалася відчути «стелю» емпірично, а не вигадувати її або спиратися на думку укладачів навчальних посібників. І її учні, які зараз вчать діток в АІСТі, успадковували цей клопіткий для вчителя, але такий дієвий принцип. Нещодавно на уроці першого класу я чула, як діти відповідали на запитання «Ау, осінь, де ти?». Важливою є постановка питання, не банальне: «Діти, що відбувається, коли настає осінь?», а саме ця розмова з осінню. І діти живо включаються в цю гру, вони звуть осінь і вона відповідає їм різними голосами. Іноді романтично: «Розфарбовую листя кленів», а іноді приземлено: «Хлюпаю в твоїх гумових чоботях!», А іноді й зовсім несподівано «У довгих ночах і коротких днях». І треба утриматися від банальних підказок, пережити повторення і діждатися чистої творчості.
Біологія
Коли в класі з’являлася Катерина Анатоліївна, наша улюблена тьотя Катя, це був Схід сонця! Для кожного у неї знаходилося добре слівце, жартівливе прізвисько, і так просто та органічно вона роздавала нам такі необхідні в підлітковому віці компліменти! Вона дивилася на мене, посміхалася, гладила по плечу і говорила: «Ти моя Катяшечка» і це був для мене величезний ковток упевненості в собі!
Але при цьому всі чудово розуміли, що отримають повну порцію суворості за неправильні відповіді в «самоопитуванні» за минуле заняття. Як ми могли не вчити? Адже засмутити тьотю Катю, проявити неповагу до її роботи було б злочином і зрадою її довіри, а отримати заохочення від неї було вищим благом. Дотепна, іскрометна красуня, її приголомшливе почуття гумору було і залишається «притчею во язицех», якщо ви чуєте в школі дружне багатоголосся дитячого та дорослого реготу – можете не сумніватися, це вона – неповторний майстер розмовного жанру!
Біологія у виконанні Катерини Анатоліївни була для мене першим прикладом поєднання напрацювання матеріалу і здатності його аналізувати, шукати закономірності, робити висновки. Ми не просто запам’ятовували факти, ми групували їх у голові, адже жива природа – на диво продуманий, логічний і злагоджений механізм. І Катерина Анатоліївна раз за разом змушувала нас, роззявивши рота, захоплюватися досконалістю біологічних механізмів.
Ми готувалися до олімпіади. Катерина Анатоліївна кликала нас до себе додому, давала нам правильну літературу, і ми читали, читали, читали. Вона хотіла, щоб ми навчилися самі «брати» знання, тому що далеко не завжди нам їх кластимуть до рота в готовому вигляді. Ми валялися на дивані, на підлозі, сиділи за обіднім столом. Коли читання більше не вміщувалося в наші дитячі голови, «тьотя Катічка» пригощала нас обідом, ми годували рибок в її акваріумі і грали з котом. А після – ми сідали і відповідали на олімпіадні питання, почувалися командою «Що? Де? Коли?», Колективним розумом.
Це не було репетиторством! Це була бойова дружба і абсолютно безкорисливий подарунок з її боку. Ми йшли на олімпіаду разом битися за честь школи, ми викладалися на 150% і разом вчилися розбирати помилки, не боятися, високо піднявши голову, відстоювати свою правоту на публічній апеляції перед комісією. Безцінна школа життя!
Яких тільки ролей не грала Катерина Анатоліївна в наших виставах, на святах… Є дві, які мені врізалися в пам’ять особливо. Це, звичайно, Лисиця Аліса: лисячий комір, поїдена міллю шаль, грайливий капелюшок і погляд з хитринкою! І медсестра, що реанімує шкільного скелета на ім’я Федя, який багато років живе в підсобці з наочними посібниками (цьому скелету наш директор і вчитель хімії Ігор Йосипович-Карбофосович приробив пружинку до нижньої щелепи, так що Федя у нас практично отримав дар мови, чим привів нас усіх одночасно в жах і захват).
Долю скількох з нас визначила Катерина Анатоліївна – складно підрахувати. Моя старша сестра отримала докторський ступінь з біології у Гетингенському університеті, я закінчила Факультет Молекулярної і біологічної фізики в МФТІ. Медики, фармацевти, біологи, біофізики регулярно вилітали з-під її крила.
Кожне Різдво ми у вишиванках разом з маленькими дітками їдемо до тьоті Каті колядувати, сидимо за столом, сміємося, згадуємо, співаємо. Я від усієї душі сподіваюся, що у моїх дітей буде щаслива можливість вчитися у Катерини Анатоліївни!
Алхімія шкільного свята
Коли я вступила до університету, мої однокурсники довго вважали мої розповіді про школу витвором фантазії і тільки дивувалися різноманіттю моїх «вигадок». Довелося пред’явити незаперечні докази – фотографії. Треба сказати, що моя група, 16 олімпіадників-відмінників, випускників кращих гімназій колишнього СРСР зі сльозами заздрості поглядали на фотографію шкільного параду вчителів у маскарадних костюмах. «Кать, так це все ПРАВДА?! І про бали, і про ночівлі в школі, і про хіміка, який пісні під гітару з вами в підсобці співає?!»
Правда, друзі мої! Неймовірна і чудова правдива історія найщасливішою з світі випускниці!
Найскладніше було пояснити друзям, що таке АІСТині свята і навіщо вони потрібні. Чому всі ці дорослі, мудрі й дуже зайняті люди витрачають свої сили і безцінний час на свята, а не на «навчання» у традиційному його розумінні. Справа в тому, що АІСТине свято це теж навчання, але не таке, що повзе сухими сторінками підручників, а таке, що летить на крилах емоцій, заряджене прагненням ділитись радістю пізнання.
Наприклад, у нас бували святкові заліки, як підсумок проведених історичних чи літературних занурень. Кожне свято – це творча інтенсивна командна робота всього класу: учнів, вчителів та батьків. Тижні підготовки виливалися в загальний фонтан єднання, радості та здорової справедливої гордості. Свята бували неймовірно різноманітними, ми самотужки вибирали, як доречно святкувати: з самоваром і пирогами або ж із виходом до лісу і стрільбою з лука, з тематичними танцями або виставами, чи влаштувати свято у формі гри «Що? Де? Коли?», чи намалювати спільну велику творчу роботу…
Свята були і залишилися каталізатором життя школи. У сучасному світі не дарма витрачаються величезні гроші на психотренінги, командобудування, антистресову терапію. Все це життєвоважливе і важкодосяжне. І всі ці функції легко виконує АІСТине свято. Тільки от чи всім воно дається легко? Кожна дитина, батько, вчитель приходить в зал зі своїми турботами, своїм настроєм, кожен дивиться в свій кут, а то і в телефон. І, о диво! Вже через 10-15 хвилин всі ці люди від 2 до 102 років живуть одними думками, в єдиному ритмі, однією спільною радістю. Як це відбувається? Що за диво здійснилося «єдиним помахом АІСТиного крила»?
Це я і називаю алхімією свята, тому що цей АІСТіний дух на наших найбільших і наймасштабніших святах створює Ігор Йосипович, наш учитель хімії, наш директор і душа школи – Ігор-Світло-Карбафосович. Тільки АІСТятам дозволено так говорити про директора школи, правда?
Впевнена, саме йому були присвячені найнеймовірніші розповіді про «АІСТ» у виконанні наших випускників. Напевно ж, не я єдина ділилась своїм незабутнім АІСТиним минулим. Поет, бард, володар завжди і всюди застосовуваних золотих рук, незмінний і незамінний ведучий всіх шкільних свят, вчитель хімії, фехтування, красномовства, майстерень і всього, чого тільки можна… Ось одна незабутня для мене ілюстрація: якось у школі відбулися тривожні випадки нічних спроб проникнення в будівлю, і тому були терміново влаштовані нічні чергування. Ігор Йосипович, звичайно, кинувся на амбразуру. А вранці біля столу чергового зібрався чималий натовп. Всі читали і переписували вірші, написані в журналі нічних чергових. Ми тоді були вже старшокласниками. Я пам’ятаю, як копіювала ілюстрації до цього вірша, притуливши аркуш журналу до вікна, мені хотілося зберегти навіть почерк, навіть помарки та виправлення, так я по самі вуха була захоплена й самим фактом, що Ігор Йосипович взявся охороняти школу вночі, і його іскристим гумористичним шедевром… А після була ціла серія таких віршів. Одного разу він навіть дозволив і нам, старшокласникам, переночувати в школі, і ми, звичайно, написали досить незграбні вірші в журналі нічних чергових.
Мене вражають загальноАІСТині свята, коли збираються всі АІСТята від малого до великого, з батьками, бабусями-дідусями, друзями… І Ігор Йосипович творить ще одне звичайне диво. Уявіть, з якою величезною силою, яким гігантським потоком потрібно осявати залу щирою справжньою любов’ю, щоб сотні людей відчули себе єдиною сім’єю? Щоб слова, виголошені в мікрофон, на кожного присутнього подіяли, як дружні обійми, як відчуття підбадьорливого дотику до плеча, як схвальна посмішка, як заряд бадьорості та натхнення… Де взяти стільки цього неоціненного ресурсу, як зробити його відновним, як не зміліти за багато-багато років повної і жертовної самовіддачі? Це секрет Ігоря-Світло-Карбафосовича. Йому дуже не просто, адже він так тонко відчуває і так близько переживає всі негаразди кожної АІСТиної сім’ї, пекло і всі біди навколишнього світу, не дозволяючи собі закритися і сховатися, тому що тільки відкритий і щирий може так багато віддавати і так позитивно впливати на людей навколо.
Вже двічі моя дочка бачила його Дідом Морозом, кидалася з ним у батьків сніжками та допомагала йому тягти мішок з подарунками. Дуже сподіваюся, що в наступному році Ігор Йосипович покличе нашу сім’ю на сцену і запитає: «Ну що, АІСТята, беремо Тетянку в перший клас?». Уявляю як вона завмре від хвилювання, і як затремтить від захвату після дружного «Так!». А ще, що дуже важливо, відчує свою значимість, адже це вона привела на сцену батьків, бабусю, дідуся, сестру, а не дорослі привели її в школу, вона – першопричина свята, всі ці дорослі АІСТята готові взяти саме її в свою сім’ю, а вже разом з нею і тата, маму… Я дуже хочу цієї миті для своїх малят. А скільки ще таких моментів попереду…
Саме завдяки АІСТиним святам наша школа залишається сімейною. А завдяки Ігорю Йосиповичу зберігається та сама чарівність, алхімія свята, яка створює між нами непорушні зв’язки в будь-яких агрегатних станах!
Можливо, мої захоплення вийшли плутаними, так, адже вони подвійні: і ще ті з дитинства, і вже нові материнські.
Походи. Просто «Толік»
Чотири рази на рік ми ходили в походи: водний, гірський, спелеологічний, гірськолижний. І водив нас Анатолій Володимирович Роздорожнюк, проте для нас, навіть малюків, він завжди був просто “Толік”. Наші батьки та вчителі часто ходили з нами. “Толік” ніколи не наполягав, коли “роздавав” завдання в поході. Він просто йшов по дрова сам, а ми так самовіддано його обожнювали, що автоматично бігли за ним, щоб розділити з ним ще одну хвилинку. Він починав ставити палатку, і ледарі почували себе ніяково, тож всі вставали і робили справу. Він брав до рук гітару і співав пісні з нами і про нас: прості й зрозумілі, душевні й проникливі, а іноді йсмішні-жартівливі.
Завжди аістинітуристи-катамаранеристизупинялись у нас на дачі в Стрільчинцях. І моя бабуся Оля завжди зустрічала і лагідно приймала мандрівників з АІСТа, обдаровувала їх овочами з городу і, проводжаючи до місточку, дивлячись них, слідкувала, щоб благополучно подолали наш поріг.
Нещодавно “Толік” завітав до нас в гості, такий рідний! Ми вмовляли його зіграти, але він категорично відмовився. І раптом, вже на порозі, сів прямо на сходинках і заграв. І всім стало зрозуміло, що гітара — сама проста та ефективна машина часу! І ми, тонкосльозі, розійшлись з серцями, сповненими радості, світлих спогадів і щастя.
А тепер наші діти навчатимуться в одному класі…
Почнемо з того, що Тарас Павлович прийшов до нас класним керівником, коли ми були в найбільш неблагополучному віці, в 7 класі. І, треба ж таке, йому випало змінити нашого колишнього, всіма обожнюваного класного керівника Володимира Борисовича жартівника-КВНщика, який поїхав в далеку Аргентину. Перший рік ми відверто псували життя і нерви молодому класному, який щосили намагався знайти спільну мову з нами. Він був прекрасним вчителем: обожнював свій предмет, натхненно прагнув передати знання, був в міру строгим і абсолютно справедливим. Але він зовсім не був готовий до того, що виявиться беззаперечно винуватим у тому, що він Тарас Павлович, а не Володимир Борисович. Якось нам в 7 класі не спадало на думку, що ідея відправити нашого улюбленця в Аргентину належала не Тарасу Павловичу. Та й яка нам була різниця, ми насолоджувалися статусом важких підлітків. Честь і хвала моєму обожнюваному і після 7 класу беззмінному класному, він витримав бій! А це не так вже й просто, адже з арсеналу АІСТиного вчителя виключені крик і будь-яке психологічне насилля.
Я прекрасно пам’ятаю своє дитяче відчуття, коли я відкривала підручник з української мови, перелистувала його і мені здавалось, що всі ці нескінченні правила сипляться на мене величезним безкінечним невпорядкованим потоком. Коли прийшов Тарас Павлович, цей потік раптом перетворився в чіткі схеми, логічно вибудовані, бездоганні до найменших дрібниць, максимально легкі для сприйняття і такі, що намертво закарбовуються в пам’ять. На той час мені здавалось це дивом і удачею, і тільки значно пізніше я зрозуміла, що це плід довгих і ретельних досліджень, великої роботи і беззаперечного таланту геніального вчителя.
Значення мало все: від місцезнаходжнення елементів до жирності шрифту, порядку знаходження буквенної та числової інформації. Для створення своєї методики Тарас Павлович, напевно, досконало вивчив всю доступну інформацію про механізми пам’яті.
З часом він досконало вивчив нас, знав кого чим зачепити, зацікавити, вразити, і віртуозно користувався цими маленькими прийомами.
Одного разу ми писали твори на уроці Української літератури і я написала їх п’ять варіантів: чотири коротких для тих, хто не підготувався до уроку, і один об’ємний і вистражданий, підготовлений і продуманий для себе коханої. Тарас Павлович по черзі брав в руки зошити, хвалив усі твори красномовно і винахідливо, а про мій сказав всього три слова: “Ну й Катя”. Я була приголомшена і не відразу зрозуміла, що він впізнав мою роботу в усіх зошитах, і так елегантно відучив мене робити однокласникам “ведмежу послугу” з написання творів, в результаті кожен почав працювати повноцінно і самостійно.
Він дозволяв мені різко висловлюватись про твори, які я вважала недостойними для шкільної програми, хоча його любов до української літератури настільки безмірна, що кожен прояв такого юнацького максималізму його засмучував, але він це не зупиняв, не принижував мене цілком логічним запитанням: “А хто ти така, щоб судити?!”. Він переконував аргументавано і ґрунтовно, відкривавграні, які я не помічала, і відвойовував в моїй свідомості все новий і новий твір, висловлюючи щиру повагу до написаного, а не нав’язуючи свою авторитетну думку, як факт.Він серйозно сприймав нас, довіряв нам. А чи не це найважливіше для підлітка, повага і гра на рівних зі сторони дорослого, якого поважаєш, обожнюєш?!. Непросто любити підлітка, а поважати ще складніше. Наприклад, ми всім класом домовились затримати урок взамін на те, щоб залишитись без великої перерви, аби Тарас Павлович і наш однокласник Сашко Хлапов дограли матч настільного тенісу в межах загальношкільного турніру. Тому що турнір – це важливо! Одного разу Тарас Павлович приніс в клас і поклав мені на парту кілька незакінчених фраз і запропонував написати вірш на будь-яку із запропонованих тем. Нагородою мав стати залік з української мови “автоматом”, який зазвичай всім було здати нелегко! Такий потужний стимул надихнув мене брати участь і навіть перемагати в поетичному конкурсі “Зелене гроно” три роки підряд. Навчив не боятися і не соромитися свого пориву до римування, не хвилюватися з приводу того, чи варте моє поетичне душовиливання паперу. До цих пір у мене в колі друзів і в сім’ї практикуються “поетичні спринти”, коли пропонується коротка тема або перший рядок і кожен пише, на власний розсуд, віршоване речення. Ця маленька традиція дуже прикрашає наші будні, а з’явилась вона саме завдяки Тарасу Павловичу.
Зараз моя старша Танюшка і молодша донечка Тараса Павловича Богданка займаються в одній групі в дитячому садочку. І разом готуються стати першокласницями. Звичайно, наше спілкування неформальне і, сподіваюсь, дружнє. Але це не змінює факту моєї безмежної поваги і захоплення Тарасом Павловичем! Низько кланяюсь і сто разів ДЯКУЮ!
Анна Шнайдер
Привіт, мені тридцять три, і я думаю, що вмію любити, вмію бути вдячною, вмію не боятися. Так було не завжди. Мене цьому вчили. Моя школа і моя сім’я. АІСТ для мене і те, і інше. Тут тепло і спокійно, весело і шумно, цікаво і зворушливо. Потрапивши сюди одного разу, назавжди залишаєшся зі школою, з вчителями, шкільними проектами. Зараз я знову в школі, завдяки своєму синові. І як же це здорово: знову бути разом.
На мене колись справила незабутнє враження близькість учнів та вчителів. Спільні вистави, свята і просто чайні посиденьки з гітарою в учительській. Таке просте і дивовижне спілкування, яке назавжди залишається з тобою.
Завдяки Катерині Анатоліївні Балтремус, я просто закохалася в біологію. Ось уже шістнадцять років рука не піднімається викинути диво – конспекти тьоті Каті.
Моє ім’я стало мені ближчим, після спілкування з Тарасом Павловичем, який називав мене Ганночкою. Він запевнив мене – коли я розмовляю українською мовою, то ніби пісню співаю. З тих пір, коли мені необхідно «заспівати» – говорю українською.
Всі, кого зібрав під своїм дахом АІСТ, хоча б один раз на рік неодмінно повинні були вийти на сцену, як драматичні актори. Ця традиція зберігається і сьогодні. Наша режисер, Амосова Євгенія Михайлівна, завжди говорила, що не бачить перед собою учнів, а виключно акторів. Тому сердилась на нас відповідно і раділа, тому, що в деякі миті все-таки «вірила» тому, що відбувалося на сцені. А за межами сцени, ми залишалися учнями, які дуріли і веселилися, поки не почули своєї репліки або шипіння режисера. Забути слова, або тримати руками розстібнуте плаття, в самий невідповідний момент, це було ще половиною біди. Але найстрашніше – це хіхікнути на сцені, вийти з образу самому, і вивести за собою глядача. Це спричиняло справжній гнів. Все як в театрі, все як у житті.
А уроки географії чого варті. Наша Діана Гаврилівна, розповідаючи про різні країни, додавала свій власний досвід проживання в них. Від чого ставало ще цікавіше. Неодмінно хотілося туди потрапити і дізнатися ще більше. Всі ці країни відразу ставали ніби ближчими і зрозумілішими.
Атмосфера, яка панує в школі, ні з чим незрівнянна. Зустрічаючись зі своїми однокласниками, ми згадуємо моменти нашого шкільного життя. Для мене, як і для інших, вони залишилися одними, з найяскравіших у житті.
Коли говориш: «люблю», ти це відчуваєш. Так і я, у мене почуття до моєї школи. І нескінченне захоплення людьми, які там живуть. Вдячність за щирість, за можливість навчитися чути і слухати, за право бути собою і мати свою точку зору.
Марія Мельничук
Юля Миколаївна Степанчук
В 9-10 класі весь наш клас обожнював уроки історії! Просто Юля Миколаївна Степанчук розповідала якісь неймовірно цікаві історії про події минулого і ми сиділи з відкритими ротами. В часи Помаранчевої революції ми обговорювали на уроках історії все, що робиться в країні не як учні, а як дорослі люди, яких турбує те, що коїться в країні. Про радянські реалії вона розповідала нам на прикладах свого дитинства. Юля Миколаївна завжди давала нам відчути себе рівними дорослими, зацікавлювала, про всі історичні події минулого розповідала як про щось дивовижне. 70% учнів нашого класу вибрали історію як один з випускних екзаменів, тому що всі вчили її з насолодою і обожнювали Юлю, тому ще раз побачитись з нею на екзамені ми були тільки раді))
Тамара Анатоліївна
Ніколи не забуду як на уроках англійської мови ми співали пісню Еagles Hotel California — кожен раз коли чую її по радіо, згадую як ми розбирали її текст і співали всі разом :). А ще, на уроках англійської ми смажили сухарики на радіаторі опалення — які ж вони були смачнючі! Тамара Анатоліївна завжди щось в’язала і тихим веселим голосом нам розповідала нові теми. Уроки були більше схожі на приємне спілкування за чашечкою чаю. А на чай з піцою ми до Тамарочки Анатоліївни теж ходили! Десь в середній школі вона запросила весь клас до себе в гості і там ми приготували велитенську піцу і дивилися фільм про Джекі Чана. Гарні були часи!
Наталя Йосипівна
Це ж моя класна мама! Мабуть немає в школі веселішого і яскравішого вчителя (тьотя Катя не ображайся! ;)) Ми всім класом називали її лише Наталкою, ніколи не ображалися на її зауваження, тому що вона завжди оцінювала нас по-честному. Одні з найкращих спогадів — як ми усім класом готували спектаклі, їздили у подорожі країною, ходили на екскурсії… В 10 класі ми поїхали в Карпати, але так сталося, що перед тим там пройшла буря і в корпусі, де ми зупинилися, не було світла і гарячої води. Наталя Йосипівна нас тільки підбадьорювала і придумала цікаві розваги, щоб ми не скиглили і згадували подорож з теплотою. Також Наталя Йосипівна нас підтримала, коли ми захотіли в 11 класі розмалювати парти в різні кольори. Нам дозволили самим придбати фарби і намалювати те, що нам хочеться. Наприклад, в мене з подругою Мілкою парта була в стилі шоколада «Міlka» фіолетова в плямки :).
Ірина Борисівна
В АІСТ я перейшла вчитися після другого класу, перші два роки я провчилася у звичайній школі. На мене справило величезне враження те, як Ірина Борисівна спілкується з класом. Не так як в попередній школі, вчитель — ніби військовий генерал з підлеглими солдатами, а як друга мама. На нас ніколи не кричали, нас не цькували, нам часто посміхалися, з нами грали на перервах і придумували усілякі цікавинки. Наприклад, з другого поверху на перший ми могли запросто з’їжджати по перилах у присутності вчителя. Запам’яталося, як у перші дні весни ми ліпили з тіста маленьких веснянок — пташечок, прикрашали їх родзинками, потім на шкільній кухні їх для нас випекли і ми пішли з ними на вулицю співати веснянки, гуляти і фотографуватися.
Діана Гаврилівна — це вчитель, про якого я розповіла, мабуть, усім своїм друзям! Це людина-легенда! Який ще вчитель географії жив в Египті, Японії, Франції, збирав кору з дерев в тайзі, побував на фермі, де вирощують перлини, відвідував кориду, має пляшечки від парфумів Шанель №5 ще з 60-их років? Діана Гаврилівна приносила на уроки географії не посібники від Міністерства освіти, а реальні спогади про подорожі світом, справжні артефакти з різноманітних міст і ще, маленькі слайди, які показувала нам на уроках.. Слайди, які вона зробила сама у мандрах і які зберігалися у неї десятиліттями. Не можу не написати про чудовий смак цього вчителя — нам, дівчаткам, вона була прикладом вишуканості та елегантності — завжди з чудовою зачіскою, на підборах, з прикрасами… Якщо на уроки географії наші хлопчики прибігали одразу з футбольного поля, Діана Гаврилівна нагадувала про важливість гігієни і дезодоранта у житті чоловічої частини населення :). А ще вона дуже любить своїх учнів і обожнює свою професію. На наш випускний вечір Діана Гаврилівна принесла зошити з найперших уроків у 4 чи 5 класі і під наш регіт зачитувала звідти «перли».