Степаненко Любов Костянтинівна – директор НВК «Школа АІСТ». Засновник “АІСТа”. Її поява завжди вселяє спокій і впевненість у тому, що будь-які проблеми можна вирішити. Це керівник, якого не бояться, а поважають. Вона – посол і дипломат нашої школи, який з гідністю представляє “АІСТ” на різних рівнях – від міського до міжнародного.
Щоб вижити, нам треба себе перевершити
Під таким заголовком преса представила тези доповіді голови комісії з освіти ЮНЕСКО Жака Делора про освітню політику майбутнього. І ці слова найкраще відображають перше десятиліття життя школи “АІСТ”. Всього 10 років. Історична мить. Школа стартувала 1 вересня 1990 року в іншій країні, в іншій суспільно-економічній формації і розвивалась на перехресті сучасного світу. Ми відразу відкинули радянський традиційний погляд на дитину та на школу, і це допомогло нам подолати труднощі перехідного періоду.
Засновниками школи стали кілька сімей. З’явившись як сімейна школа за способом організації, “АІСТ” став сімейною школою за духом, адже саме сім’я з її традиціями, історичними коренями і основою є моральним стержнем школи. Але сім’я рідко утворюється на основі економічної і концептуальної завершеності.
Основні положення майбутньої концепції були сформульовані відразу:
— спочатку люби, потім учи;
— добра освіта – ненасильницьким шляхом;
Перша редакція концепції припадає на 1995 рік, коли школа проходила державне ліцензування. Концепцію схвалила Академія Педагогічних наук України. Як тільки було затверджено нормативну базу, Президіум АПН прийняв відповідне рішення, і “АІСТ” став експериментальним майданчиком.
Школу ми розуміємо не як конвеєр, коли дитина як певна конструкція повинна у чітко відведений час отримати певну деталь, і педагог цю деталь вкручує, вмонтовує, а як садок, де кожна квітка, завдяки ретельно продуманому доглядові, розквітає природньо і яскраво, і у кожного є шанс використати всі свої можливості. Тоді сума ЗУН стає не ціллю шкільної освіти, а методом оптимального розвитку індивідуальних здібностей дитини до творчості, пізнання світу, де зміни відбуваються надто швидко, інформація і доступ до неї постійно збільшується. У цій новій реальності вчителю дуже важливо прищепити учню думку, що хаотична інформація – це ще не знання. Для здобуття знань необхідно трудитися, потрібні вольові зусилля, впертість, серйозна праця над собою.
В умовах перенасичення інформацією педагоги школи приділяють особливу увагу освіті у сфері самопізнання, забезпеченню фізичного і психічного здоров’я, екології та вчать цьому дітей, прищеплюють їм смак до освіти протягом усього життя, щоб спокійно приймати зіткнення з ним. Ми не зможемо змінити суперечності сучасного світу:
— індивідуальність у мультикультурному суспільстві;
— зіткнення короткочасних і довготривалих завдань;
— постійно актуальний конфлікт між духовним і матеріальним світом;
— між шквалом інформації та можливістю її засвоїти.
Але ми можемо підготувати дитину до їх сприйняття. Наприклад, за реалізацію програми “Культура світу (ненасилля) через світову культуру” “АІСТ” отримав сертифікат Асоційованої школи ЮНЕСКО.
Шкільні роки – це час оцінити життя, сумніватися, навчитися робити вибір, зрозуміти себе, вміння слухати інших людей і пульс нового тисячоліття.
Доповідь Жака Делора називається “Освіта : необхідна утопія” – це про нас, тому що у нас:
— немає прямої залежності між якістю освіти та якістю життя, але це – НАШЕ ЖИТТЯ;
— Україна у списку найбідніших країн світу, але це – НАША КРАЇНА:
— наш учитель балансує між бідністю та убогістю, але це – НАША РЕАЛЬНІСТЬ.
Щоб вижити, нам потрібно перевищити себе. Ми своєю професією покликані бачити зорі не тільки відображеними у калюжах. Тоді реальністю стануть пріоритети, які визначені Міністерством освіти і науки:
— вивчення англійської мови;
— комп’ютеризація;
— розвиток психологічної служби на основі демократизації і відродження національної культури.
Вся організація і зміст шкільного життя в “АІСТі” спрямовані на виконання цього завдання.
Мартинюк Ірина Борисівна – вчитель початкових класів. Прихильник сімейних свят навколо круглого столу, коли клас – одна велика родина, та вистав, де батьки грають поруч із дітьми. Завдяки їй ідея шкільних майстерень стала реальністю. В її творчому доробку – культурно-історичні занурення в Англію, Японію, Київську Русь, епоху Відродження та період вікінгів. Мати трьох донечок, випускниць “АІСТа”.
Образ школи – це образ Дому
Образ школи – це образ Дому, де добре і спокійно дітям та дорослим. А символом цього дому є білий птах з чорною ознакою на крилах. Наші діти скрізь помічають цих птахів, живих і сувенірних: в музеї, в природі, на картинах, – як символ чогось рідного та близького. І не тільки діти! Одного разу вчителі у відрядженні побачили рекламу відбілювача «Аіст». Вони були у захваті, милуючись написом «Скромний у ціні, але ефективний в дії». Існує навіть аістина лексика: «аістята», «аістиний», «Аісторія», «окільцювати», «окрилювати» і «одзьобити», «вкрити крилом». На фестивалі авторських шкіл в Сочі вийшла газета під назвою «Аістувати всіх».
Почуття сімейності неявно, але відчутно, присутнє в усьому устрої життя школи. Це не випадково. Школу заснували сім’ї, діти яких вчилися в одному класі. Багато вчителів привели сюди своїх дітей і дітей своїх друзів. Колектив не великий, близько 150 сімей, майже всі знають одне одного. Почуття сімейності підсилюється, коли в різних класах вчаться братики й сестрички. Відбувається співзнайомство, співпроникнення, і ось уже чути: «Це малюнок Юліної сестри… Цю виставу ставить клас, в якому навчається Сергіїв брат».
Дуже важливо, аби сім’ї, які приходять в школу, підтримували сімейність, як одну з основоположних ідей школи. Часто звучить те, що в «АІСТ» приймається не тільки дитина, але і вся сім’я. Школа допомагає батькам краще пізнати свою дитину, відкрити в ній несподівані таланти, об’єднує і здружує сім’ї. Але відбувається це тільки в тому разі, коли дорослі завжди поряд зі своїми дітьми. Разом ставлять вистави, беруть участь у походах, вікторинах, екскурсіях, готують свята, випускають газети, тобто із глядачів перетворюються на активних учасників всіх шкільних подій.Таке перетворення не відбудеться саме собою. Це «звичайне диво» потребує багато сил та часу. В «АІСТі» існують традиційні види діяльності, в яких сім’я може прийняти посильну участь, проявити себе: англійський клуб, театральні вистави, вивчення історичних епох методом «занурення», українські свята, олімпійські ігри і т. ін..
Кожне свято – неповторне. Не існує сценаріїв, які «працюють» з року в рік. Є лише ідеї, які наче намистинки, нанизуються на ниточку свята, залишаючи простір для імпровізації, фантазії, творчості, а головне – для участі в ньому всієї сім’ї.
Звичайно, особливе значення має перше знайомство сім’ї зі школою. Особливо в 1-му класі. Адже тут зустрічаються люди зовсім не знайомі між собою та з «АІСТом».
Свято першого дзвоника складається з двох частин. Спочатку старші вітають молодших і дарують їм подарунки: 11-й вітає 10-й, 10-й – 9-й і т.д. Кожен клас дарує і отримує подарунок, а гості бачать усіх дітей школи. І нарешті 2-й клас (минулорічні першокласники) вітають нинішніх претендентів до 1-го класу. З цього моменту вся увага присутніх прикута до першого класу. Ведучий представляє кожну сім’ю, розповідаючи про сімейні захоплення і таланти. Сім’ї можуть творчо проявити себе. Сім’я Григоренків принесла свій девіз: «Разом – хоч на край світу!», сім’я Сичинова віталась зі всіма грузинською, Коцюбинські затанцювали матроський танець, а Поліщуки заспівали. Батьки і діти є головними дійовими особами свята, причому не тільки глядачами, але й активними його учасниками. Школа знайомиться з новими сім’ями, а сім’ї – одна з одною…
…Помилково було б думати, що все в «АІСТі» вже вирішено раз і назавжди. Це жива, відкрита система, яка продовжує розвиватися, шукати нове та осмислювати зроблене. Представники школи беруть участь в педагогічних ярмарках, семінарах, конференціях. За підсумками цих поїздок проводяться зустрічі з батьками. Так сім’ї знайомились з системою М.Монтессорі, ідеєю майстерень і тьюторства, системою елементарного музикування Л. Виноградова. Хочеться, щоб батьки розуміли: школа знаходиться в постійному пошуку, вона продовжує будуватися, а будівниками є всі ми – і дорослі, і діти. Ми будуємо наш спільний АІСТиний дім…
Белін Олег Ігорович — навчався в американській школі в Ірані. Інженер ЕОМ за освітою. Педагог з великої літери і за покликанням. Володіє англійською, фарсі та французькою, розуміє німецьку, грецьку, таджицьку, італійську, читає польською, чеською, старослов’янською, білоруською. Автор близько 20 дитячих п’єс англійською мовою, поставлених в ”АІСТі“. Представляв школу та Україну на міжнародних конференціях в Ізраїлі, Великій Британії.
Що таке демократична школа?
Чи може (і чи хоче) «АІСТ» стати демократичною школою?
Традиційні масові школи в різних країнах, попри всі свої відмінності, мають багато спільного. В них безроздільно панують дорослі. У школах панують покірливість учнів, які беззаперечно виконують вимоги вчителів та адміністрації. До всіх ставлять єдині вимоги. Індивідуальність дитини втрачається. Всі діти, незалежно від їхніх індивідуальних інтересів, нахилів, здібностей, вивчають одні й ті самі предмети в один і той же час і зобов’язані засвоїти в певний термін одну і ту ж програму. Дітям ставлять за це оцінки і порівнюють їх між собою. Це породжує фетишизацію оцінки. Багато учнів вчиться заради оцінки, вчителі і батьки посилюють ситуацію, будують взаємини з дітьми в залежності від їхньої успішності. Це призводить до того, що одні діти стають «зубрилами», котрі одержують високі оцінки за не завжди глибокі знання, а інші – учнями другого і третього сорту, яких зневажають дорослі і так звані «хороші» учні. В сою чергу, «другосортні» зневажають відмінників і нічого, крім страху, не відчувають до вчителів. Ця ситуація дуже нагадує малюнок із журналу The Educational Revolution № 28 за 1999р., на якому зображено черепаху, мавпу, риб, тюленя, слона й білку, яким «в ім’я справедливості» пропонують одне й те саме випробування – залізти на дерево. Звичайно, є просто талановиті діти, котрі в будь-якій школі і за будь-яких обставин вчаться добре і виходять зі школи з глибокими й міцними знаннями, соціально зрілими, але не завдяки, а всупереч…
Девід Гріббл, автор і колишній директор (зараз він на пенсії) школи «Sands» в Англії, пише, що звичайна масова школа нібито призначена для того, щоб випускати людей з поверховими знаннями, котрі, якщо копнути глибше, нещирі, ухильні, користолюбні, безжальні, розчаровані, обережні, покірливі і стають боязкими конформістами. Вони самовдоволені, коли визнають їхні досягнення, і відчувають приниження через будь-яку публічну невдачу. Це люди, що витратили багато часу, намагаючись будь-що одержати знання, які їм не цікаві, і навички, які їм чужі. Вони втрачають віру в цінність власних інтересів і талантів. Вважають, що школа озброює учнів знаннями, необхідними в подальшому житті. Та чи багато знайдеться людей, котрі закінчили школу із золотою медаллю, отримали професію, успішно працюють, вважаються освіченими, культурними людьми і могли б вирішити тригонометричне рівняння, знали б дату падіння Карфагена, вміли розраховувати траєкторію руху матеріальної точки під дією сил, записати окислювально-відновлювальну реакцію, знали б економічну географію світу і розмір вірша, безпомилково вживали час англійських дієслів… Але хіба не цього ми вимагаємо від учнів середньої школи?!
У пошуках виходу з кризи, поряд з іншими інноваційними школами і системами освіти, було створено демократичні школи.
Поняття «демократична школа» багатогранне. Є різні варіанти і форми демократичних шкіл. Та об’єднують їх дві неодмінні умови. Це демократичне керівництво школою і вільний вибір учнями занять.
Форми демократичного керівництва різноманітні. В маленьких школах зазвичай регулярно проводять загальні збори з правом (але не обов’язком) присутності на них учнів, учителів, адміністрації, а в деяких школах – і батьків. На цих зборах вирішують всі питання життя школи, хоча в деяких школах не підлягають обговоренню питання безпеки, здоров’я та деякі інші. Ведуть такі збори демократично обрані голови, як правило – почергово, причому найчастіше головують діти. Будь-хто з учнів або дорослих членів школи може зібрати термінові збори, якщо вважає, що його права порушено. Рішення зборів обов’язкове для виконання всіма учнями, вчителями і адміністрацією. Змінити чи скасувати рішення зборів можуть тільки такі саме збори. У великих школах керують виборні органи – зазвичай це парламент, а особисті проблеми, скарги розглядають спеціальні виборні органи – трибунали тощо.
В основі філософії демократичних шкіл лежить повага до прав дитини, переконаність у тому, що людина народжується із спрагою пізнання. В перші роки життя дитина, вільно розвиваючись, вбирає в себе неймовірну кількість інформації, вона досконало оволодіває мовою, а в деяких випадках – двома, вона пізнає навколишній світ, багато запитує, спостерігає. Іноді (особливо якщо в сім’ї є старші діти) дитина незрозумілим чином років до п’яти оволодіває читанням, вона намагається писати. Допитливості немає меж. Але ось їй виповнюється 6-7 років, її віддають до масової школи, і тут з дитиною відбуваються разючі зміни. Ще б пак! Її садовлять за парту і вимагають сидіти тільки на цьому місці, не крутитися, не розмовляти. Вчителька запитує. Дитина, радіючи, що знає відповідь, щось вигукує, а її ніби обдають холодною водою: « Не вискакуй! Піднімай руку!» Дитині хочеться пограти, а її примушують читати, не встигне вона зацікавитись книжкою, як надходить команда прибрати книжки і дістати зошити… І так день за днем у дитини вбивають допитливість, радість пізнання. Навчання перетворюється на тяжкий обов’язок. За невдачі сварять у школі, вдома. Дитина втрачає упевненість в собі, інтерес до того, що відбувається в класі, починає погано поводитися, одержує зауваження, її карають. До того ж у класі є діти слухняні, готові завжди займатися тим, чого від них вимагають. Їх ставлять за приклад нашому невдасі, виникає конфлікт між дітьми. Та в демократичних школах дитину ніхто не примушує вчитися. Їй лише створюють умови, намагаються зацікавити. Вона може піти до будь-якого вчителя і займатися тим, чого їй цієї миті хочеться, а може й нікуди не піти. У нас, коли мова заходить про право вибору, зазвичай вважають, що дитина зобов’язана що-небудь вибрати. В демократичних школах завжди є діти, які не обрали нічого. Вони спілкуються, граються у дворі, гуляють… Здавалося б, діти зовсім не захочуть вчитися.
Але практика свідчить, що це не так. Адже діти йдуть до класу не на урок, де їм нав’язують діяльність, якою вони не схильні займатися, і де не треба висидіти 30-40 хвилину неприродному для дитини стані спокою. Діти йдуть до класу, щоб одну діяльність змінити на іншу, цікаву, бажану діяльність. Але й поза класом дитина щось пізнає, розвивається. Щоправда, у таких школах, за даними школи Tamariki (Нова Зеландія), діти оволодівають, наприклад, читанням не одночасно. 35% з них уміють добре читати до 7 років (це, мабуть, ті 35%, що у змозі засвоїти програму масової школи), ще 50% оволодівають читанням до 9 років практично без допомоги вчителя, а 15% (виявлені спостережливим учителем до 8 років) потребують допомоги й уваги вчителя, щоб навчитися добре читати до 9-9,5 років. До того ж немає насильства, спонукання; кожна дитина розвивається у своєму темпі, і ніхто не почувається неповноцінним або, навпаки, кращим за інших. Ніхто не ставить оцінок, не порівнює їх. У дітей не виникає залежності від оцінки вчителя.
Немає й проблеми дисципліни. По-перше, тому, що діти там, де їм хочеться бути, вони займаються тим, чим їм хочеться займатися в даний момент, і можуть поводитися природно. По-друге, тому, що правила поведінки (наприклад – не заважати іншим) вони встановлюють самі і охоче їх дотримуються. А в тих виняткових випадках, коли виникає конфлікт або проблема поведінки, вирішують на зборах. Причому, як правило, мова йде не про покарання, а про усунення причини конфлікту (наприклад, на деякий час забороняють кривднику вступати у конфлікт з «жертвою», або сторони примирюють, або, якщо щось зламали, зіпсували, зобов’язують винного відновити зіпсоване або заплатити за ремонт тощо. Якщо дитина вперто заважає вчителю або іншим дітям працювати, вчитель не карає її, а теж апелює до зборів. Але й учень може шукати захисту у зборів, якщо вчитель до нього не справедливий, або порушив його права, або принизив його гідність.
Звичайно, це важче, ніж встановити залізною рукою порядок і дисципліну і вести весь клас до одного й того ж результату, користуючись різними видами батога і пряника, заохочуючи суперництво. Але зате вихованці демократичних шкіл, як правило, більш відкриті, терпимі, впевнені, вміють учитися і знаходити інформацію. Вони люди творчі, захоплені, не схильні до насильства і, врешті-решт, соціально успішніші.
Природно, що не завжди все буває саме так. Життя набагато складніше від схем, як каже Яків Гефт (Hadera), «якби я володів істиною, мені не потрібно було б піклуватися про демократію».
І все ж спостереження за учнями й випускниками демократичних шкіл протягом багатьох років переконує нас у тому, що вони здебільшого саме такі. Школа Summerhill існує вже 80 років – із 1921р. Це перша демократична школа, заснована в Англії А. Нейлом. І незважаючи на чудові успіхи школи та її випускників, кілька років тому коли в Англії до влади прийшов лейбористський уряд, департамент освіти вписав цю школу у чорний список, її замучили інспекціями, ставили вимогу зробити відвідування уроків обов’язковим. Були у державних органів і інші зачіпки та вимоги. Школа вирішила за краще закритися, ніж здатися. На захист школи піднялися всі демократичні школи, педагогічна громадськість. Діти разом з учителями влаштовували демонстрації в Лондоні. Нарешті, школа подала на уряд до суду. І ось 20 березня цього року школа суд виграла.
Як уже було сказано, школа «АІСТ» не демократична школа. У нас немає демократичної процедури керування школою, у нас звичайна класно-урочна система, і діти наші, на жаль, зобов’язані вивчати всі предмети, передбачені програмою. На жаль, цього вимагають діючі в нашій країні закони. Ми маємо надто сильні традиції державного втручання у всі сфери громадського життя. За 10 років свого існування «АІСТу» довелося здати ряд позицій. Спочатку під час реєстрації з офіційної назви школи зникло слово «сімейна», хоча в багатьох країнах нас знають саме під назвою «Сімейна школа «АІСТ»» (та й ми називаємо себе як і раніше). Потім ми змушені були ставити дітям оцінки за кожну квінту і за рік. Тепер від нас вимагають, щоб ми ставили в журналах поточні оцінки і обов’язково, практично на кожному уроці, давали домашнє завдання з відповідним записом у журналі. На жаль, такі діючі правила. Що стосується самоврядування, ми намагалися створити шкільний парламент за прикладом московської Школи самовизначення в 1992 році. Тоді з цього нічого не вийшло. По-перше, діти виявилися не особливо в цьому зацікавленими. По-друге, дорослі не надто були готові серйозно поступитися дітям стерном влади. Але ж дітям самоврядування цікаве лише в тому разі, якщо влада справді належить парламенту (або зборам).
Тут справа не в бажанні дорослих керувати, а в тому, що школа майже весь час перебуває на межі виживання через катастрофічний фінансовий стан, і вся мудрість нашої Попечительської ради спрямована на те, щоб цю межу не перейти, зберігаючи ту саму «аістину» атмосферу, про яку йшлося на початку. Діти не виявили тоді особливої зацікавленості у самоврядуванні передусім тому, що їм було й так добре. Вони почувалися захищеними, вільними, улюбленими. Вони могли вільно прийти на вчительську колегію, до Попечительської ради, знаючи, що їх вислухають, що їхня думка не менш вагома, ніж думка дорослих. Подібно до сім’ї, у якій панують любов і взаєморозуміння і яка не потребує формальних процедур, школа «АІСТ» не потребувала формальної демократичної процедури, хоч дух демократизму у ній завжди панував і панує.
Про це під час конференції IDES, що проходила в нашій школі, говорила директор новозеландської школи Tamariki Пет Едвардс. Вона просила нас не жертвувати тією теплою сімейною атмосферою, душевною і духовною близькістю, любов’ю між учителями й дітьми заради процедури. Про те ж саме говорив і Девід Гріббл. Він написав нам: «Демократія – не мета, а засіб досягнення того, що ви вже маєте і до чого ми прагнемо». Про свою високу оцінку атмосфери любові, доброти і співробітництва а «АІСТі», про свої теплі почуття до школи неодноразово говорили і писали Джеррі Мінц – видатний американський педагог, міжнародний координатор і організатор руху альтернативної освіти, видатна голландська вчителька, яка займається підготовкою вчителів для шкіл Монтессорі і організацією та становленням цих шкіл у багатьох країнах різних континентів, і багато інших.
Здавалося б, усе добре, демократична процедура «АІСТу» не потрібна. І все таки стверджую: потрібна. Адже любов і повага суб’єктивні, а формальна демократична процедура об’єктивна. Школа виросла. Кількість дітей збільшилася мало не вдесятеро. Прийшли нові сім’ї. Багато сімей, з яких починався «АІСТ», носії духу «АІСТа», вже пішли, оскільки діти закінчили школу. Приходять нові вчителі, багато хто з яких одразу і глибоко відчуває особливості «АІСТа» і стає органічною частиною школи. Багато хто, але не всі. Рано чи пізно підуть ті, хто був біля витоків школи. Коротше кажучи, існує ризик переродження школи «АІСТ» у звичайну приватну школу, що здійснює педагогічний сервіс.
Якщо ж школа матиме конституцію, парламент, самоврядування, за якого діти матимуть не менше влади, ніж дорослі, то за долю «АІСТа» можна не турбуватися. Діти, які мають реальну владу, щонайменше будуть захищеними. Адже навіть зараз бувають випадки, коли діти потребують захисту від учителя, що дозволяє собі неповагу до них,а ми через «делікатність», боячись образити колегу, або тому, що немає іншого фахівця з даного предмета, вмовляємо дітей зрозуміти цього вчителя, перетерпіти, а себе заспокоюємо тим, що такий досвід дітям потрібен. А якби була формальна процедура, діти могли б захистити себе самі.
Я дуже люблю «АІСТ». Мені дуже хотілося б, аби він назавжди залишався родиною, в якій усім тепло й хороше. І здоровий глузд підказує: діти, вчителі і батьки зможуть зберегти «АІСТ», якщо всі рівноправно братимуть участь у керівництві школою.
Сініцин Володимир Михайлович — людина не з одної великої літери, а з чотирьох (ВЛАМ). Кандидат мистецтвознавчих наук, доцент кафедри теорії, історії музики та гри на музичних інструментах. Музикант-віртуоз. Один з засновників школи. Всім трьом синам передав захоплення музикою. Автор слів та музики шкільного гімну (і не тільки). Веде духовний спів та уроки культурології. Улюбленець дітей, душа та музика шкільних свят.
Дух школи
Створення духовного світу школи “АІСТ” на самому початку її існування і те, що відбувається щодня, найбільш відчутно можна спостерігати у молодшій за віком її частині, яка вражає щирістю відносин, відкритістю почуттів, взаємною повагою та мудрістю вчинків. І якщо десь існує педагогічний рай, то він саме тут. В цьому неважко переконатись, спостерігаючи щасливі обличчя дітей, заспокоєну посімшку батьків, уважний, зосереджено-проникливий ласкавий погляд вчителя. Саме тут у максимальній повноті втілюється найважливіший принцип “Великої дидактики” Я.А. Коменського – принцип природовідповідності навчаючого середовища, яке часом нагадує бадьоро-галасливий, але надзвичайно працьовитий рій.
Рій, як відомо, це сім’я, що є оптимальною цілісною моделлю поєднання зусиль усіх її членів. Сімейна школа “АІСТ” – це спроба створити руками дітей, батьків та вчителів учбовий заклад, орієнтований перш за все на збереження скарбів та відродження самої органічної складової навчально-виховного процесу – традиційної, глибоко народної, суто сімейної педагогіки, унікальна природність якої лежить насамперед у площині відповідності духу людини. Саме потреба відродження духовного середовища сімейної школи зумовила необхідність суттєвого повороту сучасної педагогіки до невичерпних джерел духовної культури нашого народу.
Таким чином, будь-яка людина у школі сприймається як носій певних культурних цінностей. Загальнолюдську суттєвість особистостей втілює її ім’я. В нашій школі діти знають про духовне значення своїх імен: Олександр – захисник, Микола – переможець народів, Катерина – завжди чиста, Анастасія – воскресіння та ін.
Духовній культурі нашого народу з часів рівноапостольного володимира притаманні такі невід’ємні властивості як контрастність та календарність природи її існування. Постійність духовних зусиль зберіглась до нашого часу у традиції починати всіляку добру справу з молитви. Тому, для усіх бажаючих, заняття у школі розпочинаються ранковою молитвою. Крім молитв старослов’янською мовою, що беруть початок з ІХ століття від Кирила та Мефодія, діти співають грецькою, що зберігла традиції візантійського духовного співу періоду хрещення Київської Русі. Українською мовою звучать подільські народні молитви, колядки, щедрівки та ін. Відновлена у шкільному репертуарі і молитва класика світової та вітчизняної музичної культури М.В. Лисенка, яку до революції співали у школах України. Особлива увага приділяється співу українських народних духовних кантів, серед яких і нещодавно відтворений на базі шкільного кабінету культурології музичний варіант перекладу 1-го псалма царя Давида з “Кобзаря” Т.Г. Шевченка. Півтора століття тому було надруковано перше видання цієї перлини світової культури. Майже третина цієї унікальної книги містить переклади українською мовою псалмів царя Давида – одного з засновників цього жанру духовної поезії, що існує вже понад три тисячі років. перший псалом, що пропонується вашої увазі, є своєрідним “Символом віри” часів Старого заповіту. Як відомо, до Різдва Христова псалми співались із супроводом псалтирі або інших музичних інструментів того часу. В слов’янській традиції вони збереглись у сольному та хоровому вигляді. У своєму перекладі поет свідомо звертається до витоків народної духовної поезії, пам’яток якої чимало містить, наприклад, літературна спадщина Г.С. Сковороди. Цією ж ідеєю проникнуте і музичне відтворення псалму, для чого відібрані найбільш властиві цьому жанру пісенні інтонації.
Велике значення має сьогодні повернення скарбів духовної культури у школу. Партитура псалму передбачає можливість сольного виконання (верхній голос) або дво- (два вернії голоси) чи триголосном дитячим хором. Отже, запрошуємо усіх бажаючих до дивовіжного світу духовного співу.
Єгурнова Ліля Зосимівна — доцент кафедри зарубіжної та української культури Вінницького державного педуніверситету ім. М.Коцюбинського, одна з тих, хто стояв біля витоків «АІСТа». Засновник та незмінний керівник шкільного поетичного клубу «Свіча». Педагог за покликанням, один із авторів наукової концепції школи «АІСТ».
Світ і світло Надії
Спочатку була НАДІЯ… Надія Семенівна Вітковська- заслужений учитель України, унікальний фахівець в галузі початкової освіти, педагог від Бога. Не випадково створили школу “АІСТ” саме батьки учнів Надії Семенівни.
Мій син навчався в неї, коли в класі було 52 дитини (1984-1987рр.), а двері були завжди відчинені для батьків, бабусь-дідусів, братів-сестер учнів. З того часу я (за фахом педагог) вважаю себе ученицею Надії Вітковської.
Я бачила, що її клас – це оазис гуманної педагогіки в авторитарній школі тоталітарної держави. Праця Надії Семенівни була і є заради дитини, заради її духовного зростання, а не тільки заради формування навичок писати, читати, рахувати. За словами Н.С.Вітковської, головна її мета – зрозуміти дитину, налаштуватися на одну хвилю з нею, дати їй не тільки реальні знання, але й духовну силу: створити умови для самореалізації.
Я бачила в першому класі Надії Семенівни 52 дітей – різних за здібностями, потребами, розвитком, соціалізацією. Як досягти того, щоб у них формувались вищі потреби, щоб вони не тільки добре засвоювали необхідні знання , але й були дружніми, милосердними, прагнули до пізнання і вдосконалення?
У мене завжди виникала асоціація з симфонічним оркестром, диригент якого вміє об’єднати музикантів процесом створення гарної, багатої поліфонії, де зберігається краса звучання кожного інструмента.
До речі, академік Ш.О.Амонашвілі, який створив свою “Педагогічну симфонію”, до складу редакційної колегії ввів Н.С.Вітковську.
Мені здавалось, що ця вчителька – диригент двох оркестрів, що звучать в унісон: дитячого та родинного, тому що вона змогла тоді, і це стало специфікою школи “АІСТ” як сімейної, об’єднати дітей і батьків з учителем у співпраці, у співтворчості в цікавому спілкуванні.
І тоді, і зараз чи не головною причиною успіху Надії Семенівни є те, що індивідуальність кожної дитини не нівелюється, а висвітлюється і позитивно оцінюється. Стимулом для розвитку є успіх, умови для якого створює учитель. Мета його не “піймати” учня, який не довчив, не дописав, не вивчив, а прокласти шлях, на якому дитина хоче читати, писати, рахувати, декламувати, створювати… А для цього необхідно надати можливість вільного вибору кожним учнем міри навантаження: “Хто хоче написати 1 рядок цієї літери? А хто 2? А ти хочеш 10? Молодець! Пиши! Поаплодуймо нашому товаришеві за бажання багато працювати!”
Так закладаються цінності для розвитку особистості: працьовитість, вибір високої планки, відповідальність, самостійність, жадоба до пізнання.
Пам’ятаю, як батьки складали для дітей усього класу цікаві, “смачні” задачі про Чебурашку, Вінні-Пуха, Буратіно та Алладіна замість безликих задач підручника. Склали першу сотню задач, потім – другу, третю… Дитина, що розв’язала 5 задач, замальовувала червоним скибочку яблучка-показника. На табло було видно, як дозрівають яблучка, ніколи одну дитину не порівнювали з другою. Фіксувався успіх кожної дитини у її змаганні з собою.
Усім відомі труднощі, які намагаються долати і діти, і батьки, пов’язані з необхідністю вивчення у початковій школі граматики. Ніхто не довів, що таким маленьким дітям треба вивчати частини мови, їх формальні ознаки тощо. Навпаки, вальдорфські педагоги вважають, що це не відповідає природі дитини, яка не може засвоїти структури, доки дитячий кістяк не затвердів.
Але програма є програма (давно пора її змінити), і Надія Семенівна через казку, за допомогою дидактичного театру полегшувала учням засвоєння складного матеріалу.
Як зробити режим дитини оптимальним? Як зберегти здоров’я учнів? Чому дитина на одному уроці ніби згасає, а на іншому захоплено працює? Як допомогти учням вибрати життєвий шлях, за який їм не буде соромно?.. Безліч питань – постійний пошук відповідей, і впевненність, що головне – допомогти дитині стати красивою, повноцінною людиною. Не поділяти клас на відмінників, “хорошистів”, “невстигаючих”… Адже у кожного учня – своя сфера успіху, свій позитив, межі якого треба допомогти збільшити.
Якби треба було назвати головні складові успіху педагогічної системи Надії Семенівни, я б виділила такі:
— Діти привчаються радіти успіху другого, його вдалим думкам, високим досягненням.
— Позитивна емоційна атмосфера у класі, де не принижують, не залякують, де немає нездорової конкуренції, амбіційності, зверхності.
— Збереження і розвиток гідності дитини, здатності поважати іншого, обмежувати свою свободу свободою інших, формування позитивного мислення, толерантності, порядності.
— Розвиток емоційної сфери, збагачення естетичних переживань як основи інтелектуального зростання – одна з найсильніших сфер педагогічної системи Надії Семенівни Вітковської.
— Через виразне читання – до захопленого читання творів великих майстрів слова різних народів.
— Щоденники читача привчають до рефлексії, усвідомлення свого читацького досвіду, а обговорення книжок розширюють уявлення про літературу і викликають бажання прочитати те , що захоплює однолітків. Створення бібліотеки класу із найяскравіших книжок, якими обмінюються діти. Розвиток креативних якостей через різноманітні творчі роботи “від маленького письменника — до Івеликого Читача”.
— Випробування і засвоєння нових методик, експеримент, розв’язання все нових і нових задач.
— Дбайливо, тактовно, систематично виховується смак до хорошої художньої книги та різноманітних довідників, дитячих енциклопедій, словників.
— Занурення в теми, свята, які створюють і батьки, і діти, і вчителі, вистави, в яких грають усі, екскурсії, тематичні та проблемні, захоплюють усіх, емоційно та естетично збагачують. Привчають ділитись власними захопленнями та переймати краще.
— Музика, театр, література, кілька мов, музеї, вивчення природи, образотворче мистецтво, спорт, хореографія створюють багату культурну реальність учнів Надії Семенівни. Формується потреба спілкуватись з різними сферами культури і активно діяти в них.
— Бути ближче до дитини, щоб зрозуміти її… Дати високі зразки гідного людського життя… Виявляється, 8-9-річні діти здатні захопитися долями видатних людей, вивчати їх життя, орієнтувати себе на гідну долю.
— Формування пріоритетів духовних ідеалів через “живе спілкування” дітей з декабристами, О.Пушкіним, І.Левітаном, Т.Шевченком, Лесею Українкою та ін. Іде виховання особистості дітей через живе, емоційне осмислення особистостей видатних людей.
Я багато разів переконувалась, що Надія Семенівна дуже добре відчуває, де треба допомагати дітям, а де включати їх резерви для пружного сходження.
Н.С.Вітковська очолює у школі “АІСТ” кафедру учителів початкових класів. Вона учитель учителів. І сама – невтомний учень. Чому в 5 –му класі дітей ніби підмінили? Хто винен у проблемах раннього підліткового віку? І Надія Семенівна “переходить” разом із своїми дітьми в 5-й клас, щоб допомогти своїм дітям подолати кризові проблеми “малою кров’ю”.
Заслужений учитель, величезний позитивний досвід гуманної педагогіки, власні яскраві надбання… І ніякого стандарту, ніякого комфорту “на лаврах”. Постійна потреба в оновленні.
Та основа педагогічного світу Н.С.Вітковської – життя заради дитини.
Любов до дитини керує кожним педагогічним кроком Надії Семенівни. У перший рік життя “АІСТу”, коли у школі була 21 родина, я подумки називала нашу школу “Надежды маленький оркестрик под управлением Любви”. Але й зараз, коли школа так значно виросла, визначальним у ній залишається любов до дітей.
Любов до дітей об’єднує школу і родину. Батьки, ми відчуваємо насолоду від того, що проживаємо разом з дітьми їх шкільне життя. Немає відчудження між школою і родинами школярів. Різноманітні цікаві справи, врахування ініціатив з трьох боків (діти – вчителі – батьки), спілкування – емоційне, яскраве, насичене, продуктивне.
На цих засадах ми почали в 1990 році створювати “АІСТ”, щоб чудо, яке жило в класах Надії Семенівни, стало системою всієї школи.
А зараз, коли заявлено про модернізацію освіти України і сформульовані вимоги до вчителя, виходить, що всі повинні бути такими ж гуманними та творчими педагогами, як Надія Семенівна Вітковська… Чи можливо це? Чи кожен учитель прагне до цього? Для тих, хто прагне, корисним може стати вивчення нашої НАДІЇ.
Залишається НАДІЯ.